Виступ на міжнародному Форумі "У пошуках втраченого універсалізму" (International Forum: In Search оf Lost Universalism) 3 липня 2025 року, Вільнюс (онлайн)

Доброго дня, колеги та друзі!

Я Михайло Савва, експерт української правозахисної організації Центр громадянських свобод, яка отримала у 2022 році Нобелівську премію миру разом із Меморіалом та Олесем Біляцьким за документування воєнних злочинів та захист прав людини під час війни. Я доктор політичних наук, професор та випускник Школи політичних досліджень 1998 року. Інна Березкіна вже сказала про це. Але якщо про це не скажу я, Олена Немирівська мені не пробачить.

Я говорю з вами з Київщини. Я живу у передмісті Києва, у великій міській агломерації з Бучі, Гостомелю, Ірпеня та Ворзеля. Це дуже гарне місце, де російські військові скоїли страшні злочини.

Головне питання нашої сесії: Чи можна переосмислити відповідальність та перехідне правосуддя? Ситуація довкола нас говорить про те, що йдеться не про можливість, а про наш обов'язок. Це питання нашого виживання як вільних людей, які мають права. Я не драматизую, а ґрунтуюся на фактах. За кілька днів до початку повномасштабної російської агресії проти України Росія та Китай підписали спільну декларацію. У ній гранично відверто сказано, що немає універсальних прав людини і ці права – це те, що політичні режими цих країн розуміють під правами людини. За кілька днів почалася війна. Росія розпочала розширення території, де діє цей «новий порядок». Я думаю, «новий порядок» - гарна назва, тому що історична аналогія з гітлерівським «новим порядком Європи» є дуже змістовною. Кілька десятків авторитарних та неототалітарних режимів виступають єдиним ідеологічним та політичним фронтом. При цьому представники цих режимів говорять про те, що вони – більшість світу в кількісному вираженні, і тому вони хочуть диктувати правила.

Агресія, яку веде Росія, не просто створила нові проблеми та загострила старі, вона домогла світову систему правопорядку, зруйнувала міжнародне гуманітарне право та взагалі ідею життя за правилами. До речі, саме цими днями Кремль на собі відчуває, як це – жити без правил. Я маю на увазі дії режиму Алієва у відповідь після вбивства двох азербайджанців у Росії… Як результат цих руйнувань режим Путіна створив найбільший запит на справедливість і реформи з часів Другої світової війни.

Я дуже багато знаю про воєнні злочини. Моє посвідчення документатора видано 24 лютого 2022 року. Я фіксував ці злочини у полі під час окупації частини Київської області. У мене на очах убивали людей. Але я зараз говорю з людьми, які, думаю, розуміють, що сталося і продовжує відбуватися. Тому я хочу використати мої 12 хвилин для розмови про те, що можна зробити, щоб це не повторилося.

Почну з тактики. З того, що можна робити зараз, разом з українськими, російськими, литовськими та іншими правозахисниками. Хочу зробити важливий відступ – я працюю із російськими правозахисниками, і не лише я. Ми без них взагалі не могли б допомагати українцям, які стали жертвами військових злочинів на окупованих територіях та у російських в'язницях. Наші російські колеги та друзі ризикують втратити свободу і навіть життя, але роблять те, що вважають важливим. Є речі, про які я зможу розповісти лише у мемуарах, якщо доживу до них. З березня 2022 року діє такий унікальний інструмент взаємодії, як Двостороння контактна група з гуманітарних питань. Це говорить про стійкість такої взаємодії.

Найпростіше та дуже важливе, що можна зробити сьогодні – приєднатися до міжнародної інформаційної кампанії People First. Цю кампанію було ініційовано у січні цього року кількома організаціями, зокрема двома нобелівськими лауреатами. Це Центр громадянських свобод та Меморіал. Якщо показати цю кампанію у людському вимірі, то модератор нашої сесії Інна Березкіна – одна із її ініціаторок. Кампанія спрямована на політичні еліти країн світу, щоб вони під час будь-яких переговорів насамперед порушували питання про звільнення людей. Але нам важливим є не тільки розуміння Римського папи чи президента США. Нам важливе розуміння всіх, хто бере участь у ухваленні рішень. Коли я буваю в Європі та розмовляю з такими людьми, я часто стикаюся з нерозумінням. Я говорю про те, що Росія викрала і позбавила волі до 16 тисяч цивільних українців. Цих людей ні в чому офіційно не звинувачують, але тримають за ґратами. Це не інтернування, яке передбачене Четвертою Женевською конвенцією. Це є абсолютно незаконною процедурою позбавлення волі на невизначений термін без найменших гарантій прав людини. Цих людей морять голодом, катують, декого вбивають. Коли я говорю це, я бачу в очах співрозмовника: «Це ж неможливо. Путін же носить костюм із краваткою, і каже, що він – за мир»… Для мене це – нерозуміння масштабів та гостроти зла.

Можна включитися в роботу з ініціювання нових санкцій на національних рівнях та в масштабі Європейського Союзу. Друге складніше, бо є Орбан та Фіцо. Я вже почав говорити про проблему цивільних заручників. Досі жодна країна не запровадила спеціальний пакет санкцій щодо російських посадових осіб та організацій за незаконне позбавлення волі цивільних. Об'єктами таких санкцій мають стати не лише начальники слідчих ізоляторів та в'язниць. Є три злочинні організації, які безпосередньо винні. Це Федеральна служба виконання покарань, Військова поліція Міністерства оборони та Федеральна служба безпеки. Потрібний сильний сигнал – «Ви злочинці!».

Можна включитись у роботу з адвокації універсальної юрисдикції. Тобто в роботу із притягнення до відповідальності російських воєнних злочинців у рамках універсальної юрисдикції. У більшості країн Європи можливе порушення таких кримінальних справ. Але поки що успішний досвід є тільки у Фінляндії. Я маю на увазі успішний досвід переслідування російських воєнних злочинців. Литва має досвід розслідування злочинів білоруського режиму. Цей досвід слід використовувати, потрібні нові прориви.

Проблем дуже багато, і щодня з'являються нові. Ми не можемо вирішити всі ці проблеми з України, і для нас дуже важливою є міжнародна солідарність. Наприклад, Росія зосередила у центрах тимчасового перебування для іноземців понад 800 українців. Це колишні українські ув'язнені, які опинилися на окупованих територіях та відбували свій термін покарання у Росії. Це громадяни України, які роками мешкали в РФ, а потім отримали судове рішення щодо депортації. Усіх цих людей періодично буквально викидають в Ларсі на кордоні з Грузією. Вони місяцями мешкають у підвалі недобудованого терміналу. Без грузинських правозахисників та волонтерів ми майже нічим не можемо допомогти цим людям, яким треба повернутися до України. Коли я говорю про грузинських правозахисників, я маю на увазі також росіян, які зараз живуть і працюють у Грузії.

Що можна зробити стратегічно? На жаль, українські правозахисники сьогодні просто не мають змоги займатися стратегією. Є такий український вислів: «Не на часі». Це означає – ми розуміємо важливість проблеми, але в нас до неї руки не доходять, є більш термінові справи.

Проте ми почали готувати реформу міжнародного гуманітарного права. Без ресурсів, просто тому, що розуміємо – це важливо. Ми зібрали та узагальнили порушення Женевських конвенцій у ході російської агресії, і продовжуємо це робити. Порушення міжнародного гуманітарного права відбуваються нині головним чином в Україні, бо тут триває найбільша війна сучасного світу. Існують проблеми порушення МГП, викликані технічним прогресом. 1949 року, коли були підписані ці конвенції, не було інтернету. Тому військовополоненим можна не дозволяти використовувати електронні засоби зв'язку. Ось телеграфом можна користуватися у відповідність до Женевських конвенцій, але телеграфу вже немає. Існує група проблем, пов'язана зі слабкістю механізмів контролю за дотриманням цих конвенцій.

Ми вже розуміємо у якому форматі можливі зміни міжнародного гуманітарного права. Це новий додатковий протокол, який у нашому вузькому експертному колі ми називаємо цифровим чи Київським. Ми спілкувалися із представниками депозитарію Женевських конвенцій, тобто влади Швейцарії. Вони дуже обережно ставляться до реформи МГП. Найбільш реальний початок такої роботи – підготувати та прийняти спеціальний протокол, який би враховував реалії сучасного цифрового світу. Вже необхідно створювати міжнародну експертну групу та поглиблювати розуміння цих проблем. Українські правозахисники сьогодні не зможуть ініціювати цього, але ми зможемо приєднатися до тих, хто знайде на це ресурси.

Першого серпня – важливий ювілей. 50 років Гельсінським угодам, які закріпили сучасну конфігурацію прав людини. Авторитарно-тоталітарна більшість планети атакує сьогодні ідею універсальності прав людини. Тож першого серпня «свято буде зі сльозами на очах». Що громадянське суспільство може протиставити цій атаці? Хто наші союзники у захисті прав людини? Багато запитань без відповідей. Нам потрібна нова стратегія, як мінімум, європейського масштабу. Олена Немирівська, відкриваючи сьогоднішній день, сказала про те, що наприкінці 80-х – на початку 90-х, коли радянська система почала падати, ми не знали, що робити. Дуже хочеться не повторити помилку.

Дякую за увагу, готовий відповісти на запитання.